Перейти на русскую версию

Дійові особи:

Ведучи 1 і 2

Катруся

Квіти: півонія, ромашка

Тато

Мати

Лікар

У залі для глядачів розвішано репродукції з картин Катерини Білокур. На сцені – садок і хата. У садку, на першому плані, клумба з квітами. Серед квітів Півонія й Ромашка. Біля клумби пеньок.

Ведучий 1. Добрий день, дорогі друзі! Сьогодні ми покажемо вам історію про маленьку дівчинку, яка стала Великою художницею. Народилася вона у 1900 році, біля Яготина, у селі Богданівці, в бідній селянській родині на прізвище Білокур. Ім’я їй дали Катруся, Катерина Білокур. Зараз ми клумбу квітів біля Катрусиної хатинки.

З хатини з глечиком води вибігає Катруся, біжить до

клумби й починає поливати квіти.

Ведучий 2. Зараз дуже рано. У хаті усі ще сплять, а Катруся вже біля клумби. Катруся обожнюю квіти! Вона любить із ними розмовляти, мов із живими істотами. І дівчинці здається, що її улюбленці відповідають...

Катруся. Доброго ранку любі квіти! Які ж ви чудові!! Ви на мене дивитися, мов прекрасні очі самої землі!

Півонія (сумно). Але ж наша квітуча краса така коротка! (Протягує рученята до Катрусі.) Збережи її! Намалюй нас, Катрусю!

Півонія й Ромашка (разом). Збережи нашу красу! Намалюй нас, Катрусю!

Катруся. Люба півонія! Більш усього на світі мрію я про це! (Сумно.) Але ж я не маю ніяких фарб! А у мами та тата грошей не вистачає їх купити... А ще мені бракує часу, бо за завжди є купа роботи чи то в хаті, чи на подвір’ї!

Ромашка. Як це сумно... Ще тиждень, другий, а потім ми відцвітемо, і наші яскраві пелюстки геть зав’януть.

Катруся. Дуже, дуже сумно! Але... Але...Не горюйте мої , красуні ! Я от що придумала! На тижні свята, і селяни вже сьогодні почнуть прикрашати свої домівки, фарбувати паркани, білити стелі, синім порошком підсинювати вапно. А я звернусь з проханням до них подарувати мені трішечки кольору. (Задумливо.) А от пензлик... Де його взяти?

Півонія. Катрусю! Ти і пензлі попроси у сусідів! Ті, величезні, якими вони хати білять!

Катруся. Ні , мила півонія! Мій пензлик має бути дуже ніжним...

Півонія, Ромашка (разом). Де ж його взяти...

Катруся. (радісно) Мої любі! Я додумалась! Пензлик я зроблю з ворсинок із корови! Вони ж такі м’якенькі й тоненькі! Я їх насмикаю з коров’ячих боків, перев’яжу ниткою, прилаштую до гілки, і пензлик – готовий!

Ромашка. Але ж для малюнка потрібен ще й папір!

Катруся. Авжеж, ромашечко! Та в мене є шматок гладкої фанери. Я його знайшла на дорозі й добре почистила.

Півонія. Ми всі, всі квіти, чекатиме на наші портрети!

Катруся. Я намалюю вас усіх, усіх! Будь-що намалюю! Обіцяю! А зараз я побіжу, бо вже треба порати худобу та птицю, потім сапати город, а ще прати й прясти! До побачення мої хороші!

Усі квіти. До побачення! Ждемо на тебе!

Катруся біжить у хату.

Ведучий 1. Такі поталанило Катрусі! Набрала дівчинка різних фарб у сусідів. Дивувалися вони проханню Катрусі, але ж й не одказували: хто трохи зеленої фарби дав, інший – слоїчок червоної, третій – білил, а ще – синьки. І от свято нарешті настало!

♫: Дзвонять дзвони. З хати в садок виходить Катруся. Вона несе маленькі горщики з фарбами, шматок фанери, пензлик. Катруся сідає на пеньок.

Катруся. Який чудовий день! Усе село на святі у церкві. І батьки мої там. Невже зараз утілиться моя мрія: ніхто не заважатиме мені малювати? Боже, допоможи!

Ведучий 2. І Катруся... провела пензликом по фанері. Минав час, а Катруся малювала й малювала. Квіткові портрети виходили такі чудові! У

Катруся малює, а квіти підбігають к Катрусі і з-за її спини декілька секунд заглядають на картину, потім стають на свої міста.

Ведучий 2. У своєму захопленні дівчинка й не помітила , як сонечко почало заходити, як повернулися зі свята батьки.

В садок заходять мама й тато Катрусі. Катруся їх не помічає.

Мати. Ти що тут робиш?

Катруся підхоплюється, бачить батьків й ховає фанерку за спиною.

Тато. Покажи-но, що ти там ховаєш.

Катруся віддає татові фанерку, він її розглядає, мати

позирає з-за його плеча.

Ведучий 1. Довго й мовчки розглядали батьки Катрусину роботу. Потім...

Тато (тяжко зітхнувши). Не селянська це діло – малярство... Та й не жіноча справа. Не роби, доню, дурниць. Адже засміють нашу родину в селі. Скажуть люди: Білокури ростять неробу.

Мати. І ніхто тебе заміж не візьме! (Сердито до тата.) Дай-но сюди цю розфарбовану дощечку. Заховаю я її геть подалі!

Катруся (благаючи). Матусю, рідненька! Тільки не викидайте її, благаю! На ній моя велика мрія – малювати красу квітів!

Тато. Викинь, Катрусю, свої мрії з голови! Вже й так ходять по селу чуткі, мов донька Білокурів якась чудна: із дітьми не грається, а ходить одна, весь час на квіти обдивляється та вимальовує візерунки на чому тільки можна огризком олівця.

Мати. Щоб ми цього більш не бачили! Ніколи нам, біднякам, мов принцесам, мріяти бозна про що та малювати! Біжи краще води принеси, відра з ранку порожні!

Батько і мати заходять в хату.

Катруся (дуже сумно). Улюбленці мої квітучі! Я так сподівалася, що батькам сподобаються ваші портрети! Я гадала, вони стануть пишатися мною і куплять фарб та справжній пензлик... Але ж ви самі все чули й бачили…

Ромашка. Не сумуй, Катрусенько! Гарна твоя картина! Дуже гарна! Ми у тебе вийшли, мов живі!

Півонія. Ми у захваті! На твоїй картині ми веснітимемо вічно!

Катруся. Спасибі, люба квіточки, спасибі вам за утішливі мови...

Катруся йде зі сцени через садок.

Ведучий 2. І все ж дуже і надовго засумувала маленька художниця після батьківських слів. До самої зими більш не вдалося Катрусі нічого намалювати. (Із тривогою).

Ведучий 1. А незабаром сталася велика біда: провалилася Катрусенько в крижану ополонку! Добре, що поблизу проходили люди. Ледве живу витягли вони дівчинку, замотали в кожуха та й принесли до хати. Ой, як же перелякалися батьки маленької! Вони ж ледве не лишилися любимої донечки!

На авансцені «робочі» ставлять стілець, вкритий кожухом. З’являються тато й мати, як ведуть Катрусю й усаджують її на стілець. Катюша сидить у знемозі із заплющеними очами. р.

Ведучий 2. Викликали батьки сільського лікаря.

З’являється лікар. Він оглядає Катрусю, вислуховує її, заміряє пульс та таке інше.

Лікар. Бачу я тут не тільки страшну застуду... Велика печаль у вашої маленької... А така велика журба разом із хворобою може і кістляву накликати.

Мати. Що ж ти, дорогенька Катрусенько, люба наша, наробила!

Тато. Мабуть, знов про свої квіти марила, то й угодила в ополонку! Ну, що тут робити? Урятуйте, лікарю, нашу донечку, благаємо! Ніяких грошей не пожаліємо!

Лікар. Гроші вряд чи допоможуть... (До Катрусі.) Що зробити, мала, щоб ти скоріше одужала, що тобі не так?

Катруся (ледве вимовляючи). Я...я.. хочу... малювати...

Мати розгублено). Малювати? Ледь жива, а знову за своє малярство...

Катруся. Таточку..., матінко...Не можу... і не хочу... я жити без малювання.

Пауза. Батьки дивляться один на одного. Потім на Катрусю.

Тато (тяжко зітхнувши.) Бачу, мати, нікуди нам подітися від Катрусиної пристрасті...

Мати. Що ж станемо робити?

Тато. Бачу – від Бога талант у Катрусі. (До Катрусі.)То ж одужуй скоріш, доню, і купимо ми тобі фарби – малюй собі на здоров’ячко!

Мати. Що ж... Коли батько так вирішив… (До Катрусі.) Але за однієї умови! Малюватимеш лише увечері по суботах

Катруся. Так... так. Спасибі вам, тато, мамусю...Спасибі, мої рідні (посміхається).

Лікар. Слава Богові! Посміхнулася ваша донечка! Тепер, бачу, видужає Катруся!

Ведучий 1. Це була перша перемога Катрусиної мрії.

Усі актори виходять на авансцену. і звертаються до залу.

Тато. С тої пори росла маленька малярка й кожен день знаходила щасливі хвилини, щоб утілювати у життя свою велику мрію – творити чудові картини про невмирущу красу української природи.

Мати. Минули роки. І сьогодні полотна Катерини Білокур захоплюють и покоряють відвідачів виставок живопису по всьому світу!

Ромашка. До нашої розповіді про Маленьку Велику малярку додамо таке:

Катруся. Здібностями Бог обдаровує кожну дитинку! Вірте!

Кожний з нас має такий Божий дарунок! Обов’язково має талант до якоїсь справи!

Півонія.. І якщо ми знайдемо свій талант й станемо його підносити саме так, як Катруся – терпляче, настійливо, невтомно, то тоді – повіримо древньої мудрості…

Лікар. Наш труд у дорослому бутті, озорений цим талантом, буде нам насолодою й нагородою усе життя!

Ведучий 2. Пам’ятаємо це, друзі!

Усі актори. І будемо здорові! І до нових зустрічей!

Актори розкланюються.